Хорхе Мартінес (Jorge Martínez) — не просто тренер. Це людина, яка створила сучасний іспанський падел. Гала́н, Леброн, М’єрес, Ліма, сестри Алаєто, Бреа, Чінготто — усі вони пройшли через його руки. І ось він оголосив: 2026-й — останній сезон у професійному турі.
Новина не звалилася з неба. Мартінес каже, що рішення визрівало давно. Сорок років у паделі, з них більшість — на валізах, у постійних переїздах між турнірами. Він не називає це втомою, але зізнається:
«Це не щось раптове. Я думав про це довго, після багатьох років і досвіду. Настає момент, коли хочеться цінувати інші речі. Тур дуже вимогливий: багато подорожей, напруги, завжди борешся за максимум. Настав час зупинитися і робити щось інше».
Його шлях — це історія про те, як зробити падел професійним видом спорту. Мартінес одним із перших почав системно працювати з юними гравцями, створив методологію, яка дала результат. Він не любить слово «я» — завжди каже «команда». Але саме його бачення перетворило іспанську школу на найсильнішу у світі.
Формула успіху Мартінеса
Його підхід завжди вирізнявся фундаментальністю. Він не просто ставив техніку — він навчав думати на корті. Його гравці відомі не стільки потужними ударами, скільки тактичною зрілістю. Мартінес виховував не виконавців, а гравців, які розуміють гру.
Інша його фірмова риса — пріоритет людини над спортсменом. Він завжди повторював: спочатку людина, потім гравець. І це не просто слова. Його учні згадують, що він міг зупинити тренування, щоб поговорити про життя. Саме тому його прощальне прохання до паделу звучить так природно:
«Я йду задоволеним. І лише прошу майбутній падел допомагати формувати хороших людей».
Що далі
Мартінес не зникає зовсім. Він залишається в академії M3 Padel Academy, яку заснував, і продовжить тренувати. Але більше не буде щотижня літати туром. Це означає, що гравці, яких він зараз веде, — Але Гала́н (Ale Galán), Феде Чінготто (Fede Chingotto), Дельфі Бреа (Delfi Brea) — шукатимуть нового наставника. Або вже шукають.
Для паделу це кінець епохи. Мартінес був першим великим тренером, який показав, що наставник — це не просто людина, яка подає м’ячі. Він зробив тренерську професію в паделі престижною. І тепер, коли на турнірах з’являється дедалі більше молодих коучів, вони всі — прямий чи опосередкований продукт його школи.
Він іде на своїх умовах. Без гучних прощальних турів, без слізливих церемоній. Просто сказав, що 2026-й — останній, і пояснив чому. Це дуже в його стилі: чітко, спокійно, без зайвої патетики.
Але якщо ви хоч раз бачили, як він дивиться на корт під час матчу своїх підопічних, ви знаєте: він іде не тому, що розлюбив падел. Він іде, бо зробив усе, що хотів. І тепер хоче встигнути щось інше.
Падел втрачає свого найбільшого тренера. Але те, що він залишив, — не лише титули. Це система, яка продовжуватиме виховувати чемпіонів. І, якщо пощастить, хороших людей.
